Експрес,  10-17.02.2005, №17



Такого не може бути! Але це сталося. Моя собака знайшла на величезному кладовищі бабусину могилу, на якій ніколи не була. Знайшла і заскавучала так жалібно й не по-собачому. Те голосіння й досі проймає мою душу...

...Недавно ми родиною поїхали на заміський цвинтар. Минуло півроку, як не стало баби Гані. Ми жили від неї окремо, але щонеділі провідували. Йдучи в гості, завжди з собою брали домашню пестунку - Кароліну.

Бабуся її дуже любила за допитливість: невелика собака породи мітельшнауцер завжди заглядала в шухлядки, підскакувала до рук, щоб їх лизнути, й акуратно знімала з поданої канапки ковбасу. Хліб Кароліна ховала під стіл, а ковбаса зникала в її пащі. Такі вибрики бабуся собачці великодушно прощала.

Коли ж хтось із нас повертався від баби Гані один, то для Кароліни завжди був пакуночок. Найцікавіше те, що собака завжди знала ще з порога, що для неї щось принесли. Як тільки зачинялися вхідні двері, вона відразу бігла до мішечка й сунула туди морду. В інших випадках такого собі не дозволяла. Навіть тоді, коли з базару я приносила свіже м'ясо. Та ось бабусі не стало...

Ми вкотре приїхали на могили родичів. Собаку на цвинтар не брали, залишили в машині. Самі ж пішли вглиб цвинтаря, засвітили свічки на багатьох могилах, і на бабусиній теж. Уже повертаючись до машини, зачинили хвіртку цвинтарної огорожі. Та як тільки сіли в автомобіль, Кароліна почала вириватися на вулицю.

Прошмигнула попід мою руку й підбігла до брами. Стала на задні лапи, а передніми почала штовхати хвіртку.